Я купив чоботи-скороходи

До крамниці чарівних артефактів мене привела цікавість. Червоні, сяйливі чоботи так і манили погляд, а напис під ними – «приведемо куди забажаєш» – не лишав вибору. Вийшовши з крамниці, я одразу вирушив у дорогу.

У чобіт був один ґандж: щойно в мене з’являлася бодай найменша думка, куди хочу піти, вони вже несли мене туди. Я тільки встигав робити крок за кроком – чоботам були байдужі втома, мозолі й стерта підошва. Повір, знімати їх на ходу було б безрозсудніше, ніж гальмувати переднім колесом на повній швидкості.

Я багато падав. Навчився підводитися на ходу, мити чоботи в калюжі, оновлювати підошву розпеченою смолою тротуару. Рідкісні, досвідчені скороходи в дорозі вчили мене готувати й спати на ходу, ділилися шляхами, на яких ті, хто йде повільно, ув’язнуть. Кожна така зустріч відкривала новий маршрут – і я діставався туди, куди давно не ступала нога людини.

Минали роки, а ці чоботи все ще на мені. Інколи вони сліплять перехожих, та для мене це вже просто взуття – я й уявити не зміг би, як можна носити інше. Річ у тім, що чим довше я йшов у цих чоботах, тим краще розумів себе. Ноги перестали боліти, розум навчився вирішувати, де пригальмувати, а де варто пробігтися. Іноді чоботи намагаються взяти гору – але, як об’їжджений кінь, швидко повертаються під контроль вершника.

Час від часу мені кажуть, що я йду надто швидко, і просять сповільнитися. Буває, я погоджуюся: ми йдемо в їхньому темпі, розмовляємо. З ними цікаво – інколи від них дізнаєшся те, чого не помітив на швидкості. Разом ми протоптували стежки, яких одна людина не проклала б.

Але коли справу було зроблено, чоботи нагадували про себе – і я прискорювався вперед, щоб нарешті побачити, що ховається в тумані гір. Мабуть, хтось розглядав краплі роси, а хтось збирав квіти. Колись вони наздоженуть мене й розкажуть.

Або й ні.